Віртуоз українського художнього перекладу, унікальний поліглот, який перекладав з 18-ти мов (а знав ще більше!), ревний хранитель і реставратор лексичних скарбів української мови — на злість партійним цензорам, людина антисовєтська вже тому, що органічно не переносив жодного лицемірства і фальшу, — усе це він, МИКОЛА ЛУКАШ, легендарний завдяки і своїм геніальним перекладам, і своєму незрівнянному донкіхотству. 19 грудня цього року минає 105 літ від дня його народження.
Премією ім. Максима Рильського Лукаш був ушанований за майже всі основні свої перекладацькі досягнення: «Фауст» Й. В. фон Ґете, «Декамерон» Джованні Боккаччо, «Трагедія людини» Імре Мадача, п’єси Лопе де Веґа, поезії Шіллера, Бернза, Аполлінера, Лорки. У цьому переліку мав би фігурувати й переклад Сервантесового «Дон Кіхота», який був для Лукаша справою життя (чи не через спорідненість за вдачею з головним героєм?), а однак, як відомо, завершити свій шедевр перекладач не встиг, це за нього зробив Анатоль Перепадя, і їхній спільний «Дон Кіхот» був виданий, коли Лукаша вже не було серед живих.
Власне, і премія Рильського наздогнала Лукаша лише за кілька місяців до смерти, 1988 року — пізно, трагічно пізно. І лише за рік до того він був поновлений у Спілці письменників — через 14 років після виключення звідти із негласною забороною друку (а отже, й без змоги заробити пером на життя). Причина загальновідома: лист до Голови Президії Верховної Ради, Голови Верховного Суду та Прокурора УРСР з пропозицією ув’язнити замість автора антирадянської праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби його, Миколу Лукаша, бо він поділяє погляди Дзюби, а той має слабке здоров’я. Вчинити інакше Лукаш-донкіхот просто не міг…
Промовиста деталь: його близький друг і творчий побратим Григорій Кочур у статті «Феномен Лукаша» згадував, що, коли «заходилися відновлювати Лукаша в Спілці, його попрохали написати заяву, в якій було б зазначено, що от, мовляв, він усвідомив свої помилки. Переконували його, що так треба, що ця загальна фраза нічого не означає і ні до чого його не зобов’язує… Та так і не переконали. Там, де виникала фальш, Лукаш був непохитний».
Говорячи про Лукаша як лавреата премії ім. Максима Рильського, треба зазначити, що Максим Тадейович був для нього не просто сучасником і старшим колегою, а й усіляко підтримував його в тогочасній задушливій атмосфері несвободи національної та особистої.
Саме Рильський благословив на друк Лукашів переклад «Фауста», над яким перекладач працював близько 20-ти років і в якому сягнув симфонічного звучання оригіналу: у листі, датованому січнем 1950 р., поет-академік повідомляє Лукашеві (який тоді ще мешкав у Харкові), що переклад заслуговує на увагу — «відчувається рука майстра» — і він передав рукопис до Держлітвидаву. «Фауст» Лукаша був виданий через п’ять років, пройшовши через жорна внутрішнього рецензування.
Саме завдяки підтримці Рильського, який уже тяжко хворим прийшов на засідання редакційної ради видавництва «Дніпро», 1964 року побачив світ у практично не спотвореному запопадливими «редакторами» вигляді Лукашів переклад «Декамерона», виконаний віртуозно архаїзованою мовою (і це в часи офіційної боротьби з архаїзмами, діалектизмами та іншими скарбами української лексики!).
Лексикографія була справжньою Лукашевою пристрастю, свої мовні знахідки він старанно каталогізував, збираючи матеріали відразу для кількох своїх авторських словників, зокрема фразеологізмів та синонімів. І Рильський на різноманітних нарадах і засіданнях неодноразово високо відгукувався про участь Лукаша в обговоренні й рецензуванні словників академічних, про його допомогу в лексикографічній роботі Інституту мовознавства.
Нарешті варто згадати і спільну роботу трьох майстрів українського перекладу — Рильського, вже на схилі його віку, Лукаша і нещодавно реабілітованого Кочура — над збіркою вибраних поезій Верлена. Це була вільна творча співпраця — не скута ані ієрархією авторитетів, ані жодним планом. Як писав у передмові Кочур, «було ухвалено не робити ніякого розподілу віршів між перекладачами: кожен мав іти за своїми уподобаннями й перекладати, що хоче. В разі можливих збігів (а вони виникли одразу ж) умовилися пропонувати по кілька перекладів одного вірша: в роботі над таким складним для перекладу поетом, як Верлен, одному перекладачеві могло пощастити у відтворенні однієї особливості оригіналу, іншому — іншої. Різні способи розв’язання одного завдання могли б бути цікаві читачеві й повчальні для молодого перекладача». Ось так і виникли паралельні версії: «Каспар Гаузер співає» у перекладі Рильського та «Співає Гаспар Гаузер» у перекладі Лукаша, «Так тихо серце плаче…» (Рильський) та «Із серця рветься плач…» (Лукаш). На жаль, цієї збірки, яка вийшла друком 1968 року в серії «Перлини світової лірики», Рильський уже не побачив.
Тож, згадуючи Лукаша, згадаймо й Рильського, а згадуючи Рильського — згадаймо й Лукаша…
Автор тексту: провідний науковий співробітник Олена О’Лір.